IЗ СЛОВА О ПОЛКУ IГОРЕВIМ



Категории Давня Украïнська Лiтература ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Iгор рушає в похiд; загрозливi вiщування О Бояне, соловiю часу давнього! Аби ти оцi полки ощебетав, скачучи, соловiю, помислом по древу, лiтаючи умом пiд хмарами; звиваючи славу обаполи часу нашого, бiжучи тропою Трояна через поля та гори! Спiвати було б пiсню Iгоревi, того [Олега] внуку: Не буря соколiв занесла через поля широкiï — галки стадами бiжать до Дону великого. А чи так заспiвати було б, вiщий Бояне, Велесiв внуче: Конi iржуть за Сулою — дзвенить слава в Києвi; труби трублять в Новгородi — стоять стяги в Путивлi. Iгор жде милого брата Всеволода. I сказав йому буй-тур Всеволод: Один брат [у мене], один свiт свiтлий — ти, Iгорю! Обидва ми Святославичi! Сiдлай, брате, своï бистрiï конi, а моï вже готовi, осiдланi пiд Курськом, попереду. А моï тi куряни — воïни вправнi: пiд трубами сповитi, пiд шоломами злелiянi, кiнцем списа згодованi, путi ÏМI вiдомi, яруги ïм знайомi, луки у них напруженi, сайдаки отворенi, шаблi вигостренi; самi скачуть, як тi сiрi вовки в полi, шукаючи собi честi, а князю — слави. Тодi Iгор глянув на свiтлеє сонце й побачив вiд нього тьмою всi своï воï прикритi. I сказав Iгор до дружини своєï: Браття i дружино! Лучче ж би потятим бути, анiж полоненим бути. Так всядьмо, браття, на своï бистрiï конi та на Дiн синiй поглянем. Спала князю на ум охота — i жадоба спробувати Дону великого знамення йому заступила. Хочу бо, — сказав [вiн], — списа переломити кiнець поля Половецького; з вами, русичi, хочу голову свою положити, або напитися шоломом з Дону! Тодi вступив Iгор князь в золоте стремено i поïхав по чистому полю. Сонце йому тьмою путь заступало; нiч, стогнучи йому грозою, птиць збудила; свист дикий встав поблизу: див кличе з верху дерева — велить прислухатись землi незнаємiй: Волзi i Поморiю, i Посуллю, Сурожу, i Корсуню, i тобi, тмутороканський iдол! I половцi небитими дорогами побiгли до Дону великого: кричать вози ïх опiвночi, мов лебедi сполоханi. Iгор на Дiн воïв веде! Уже бо бiди його птаство по дубах пильнує, вовки жах наводять по яругах, орли клектом на костi звiрiв зовуть, лисицi брешуть на черленi щити. О Руська земле, уже за горою єси! Перша битва з половцями Довго нiч меркне. Зоря-свiт запалала. Мла поля покрила. Щебiт солов'ïв заснув, говiр галок пробудивсь. Русичi великiï поля черленими щитами перегородили, шукаючи собi честi, а князю — слави. З зарання у п'ятницю потоптали [вони] поганi полки половецькiï i, сипнувшись стрiлами по полю, помчали красних дiвчат половецьких, а з ними злото, i паволоки, i дорогi оксамити. Покривалами, i опанчами, i кожухами почали мости мостити по болотах i багнистих мiсцях, — i всякими узороччями половецькими. Черлен стяг, бiла хоругов, черлена чiлка, срiбне ратище — хороброму Святославичу. Дрiмає в полi Олегове хоробрее гнiздо. Далеко залетiло! Не було воно на кривду породжене нi соколу, нi кречету, нi тобi, чорний ворон, поганий половчине! Гзак бiжить сiрим вовком, Кончак йому вслiд [коня] править до Дону великого. Друга битва з половцями; поразка Iгоревого вiйська Другого дня вельми рано кривавiï зорi свiт провiщають; чорнiï тучi з моря iдуть, хочуть прикрити чотири сонця, а в них трепечуть блискавки синiï. Бути грому великому! Iти дощу стрiлами з Дону великого! Отут списам поломитись, отут шаблям пощербитись об шоломи половецькiï, на рiцi на Каялi, бiля Дону великого! О Руська земле, уже за горою єси! Ось вiтри, Стрибожi внуки, вiють з моря стрiлами на хоробрi полки Iгоревi. Земля гуде. Рiки мутно течуть. Порохи поля покривають. Стяги говорять: половцi iдуть вiд Дону, i вiд моря, i з усiх сторiн руськi полки обступили. Дiти бiсовi кликом поля перегородили, а хоробрi русичi перегородили черленими щитами. Яр-туре Всеволоде! Стоïш в оборонi, прищеш на воïв стрiлами, гримиш об шоломи мечами харалужними. Куди тур поскочив, своïм золотим шоломом посвiчуючи, там i лежать поганiï голови половецькiï. Поскiпанi шаблями гартованими шоломи оварськiï тобою, яр-туре Всеволоде! Вiн завдав цi рани, дороге браття, забувши почесть i життя, i города Чернiгова отчий золотий стiл, i своєï милоï жони, красноï Глiбiвни, звичаï i обичаï! Були вiки Трояна, минули лiта Ярослава; були походи Олеговi, Олега Святославовича. А той Олег мечем крамолу кував i стрiли по землi [Руськiй] сiяв. Вступає вiн в золоте стремено в городi Тмутороканi, — той же дзвiн чув давнiй великий Ярославiв син Всеволод, а Володимир щоранку ушi закладав у Чернiговi. Бориса ж В'ячеславича хвальба на [смертний] суд привела i на зелений покров [траву на березi рiки] Канини поклала за обиду Олегову, хороброго i молодого князя. З тiєï ж Каяли Святополк повелiв отця узяти свого [i привезти] помiж угорськими iноходцями до святоï Софiï, до Києва. Тодi, за Олега Гориславича, сiялося й виростало усобицями, гинуло добро Даждьбожого внука, в княжих крамолах вiки вкоротилися людям. Тодi по Руськiй землi рiдко ратаï гукали, та часто ворони крякали, трупи собi дiлячи, а галки свою рiч говорили, на поживу летiти збираючись. То було в тi битви i в тi походи, а такоï битви — не чувано! З зарання до вечора, з вечора до свiта летять стрiли гартованi, гримлять шаблi об шоломи, трiщать списи харалужнiï у полi незнаємiм, серед землi Половецькоï. Чорна земля пiд копитьми кiстьми була засiяна, а кров'ю полита: тугою зiйшли вони по Руськiй землi! Що там шумить, що там дзвенить вдалинi рано перед зорями? Iгор полки завертає: жаль бо йому милого брата Всеволода. Билися день, билися другий: третього дня пiд полудень упали стяги Iгоревi. Тут два брати розлучились на березi бистроï Каяли; тут кривавого вина недостало; тут пир докiнчили хоробрi русичi: сватiв напоïли i сами полягали за землю Руськую. Никне трава жалощами, а дерево з тугою к землi приклонилось.
IЗ СЛОВА О ПОЛКУ IГОРЕВIМ